Біологічні діти й усиновлення — чи має значення черговість народження? Та інші роздуми про інтеграцію дітей.

(Уривок з книги Карен Спрінгс «Усиновлення через дзеркало заднього виду»)

Я згадувала на початку книги, що більшість родин, які були опитані мною, мали біологічних дітей удома на момент усиновлення. Одна з тем, яка завжди викликала в мене інтерес і яку я хотіла вивчити в межах мого дослідження — це тема інтеграції між біологічними дітьми та усиновленими. Я хотіла подивитися, що сприяє більш легшої адаптації і загалом наскільки добре діти, які вже жили в родині, адаптувалися до появи братів і сестер з іншої країни.

Якщо ви цікавилися темою усиновлення, то напевно помітили, що майже всі експерти радять: «не порушуйте черговість народження в родині». Що це означає? Коротко кажучи, якщо у вас є діти 14, 10 і 8 років, експерти говорять, що не варто всиновлювати дитину, якій 15 чи 12 років. Натомість потрібно додавати дитину «в кінець черги», тобто всиновлювати молодшу за восьмирічну. Будь-яка книга про усиновлення скаже вам, що збереження природного порядку розширення родини є найкращим для динаміки родини й адаптації усиновленої дитини. Але з огляду на ситуацію в Україні, де для усиновлення доступні переважно старші діти та групи братів і сестер, більшість сімей не мають можливості вибрати дитину, яка би вписувалася в «кінець черги» їхньої родини. Насправді, серед усіх родин, які я опитувала, 65% змінили порядок дітей через усиновлення українських дітей. Так, ви правильно прочитали — більше половини зробили саме те, що експерти не радять робити.

Родинам, з якими я спілкувалась, я ставила наступні питання стосовно цієї теми: Які стосунки між вашими біологічними та усиновленими дітьми? З якими викликами ви зіткнулися під час інтеграції дітей? Як ваші біологічні діти висловлювали свої почуття (до/під час/після)? Відповіді були дуже різні, але я помітила, що вплив на біологічних дітей був набагато глибший, а процес інтеграції — значно складніший, ніж родини очікували.

Родини визнавали, що отримували застереження від соціальних працівників, а також від друзів і членів родини щодо усиновлення не за черговістю. Однак більшість родин, які таки усиновлювали, порушуючи цей принцип, робили це у випадках, коли вже знали дитину, приймаючи її вдома в межах програми гостювання, або чули конкретну історію, що торкнулася їхніх сердець — тобто бажання усиновити було пов’язане з конкретною дитиною, а не з абстрактним покликом. Інші родини їхали з наміром усиновити молодшу дитину, але вже в Україні їм запропонували лише старших дітей, і вони опинилися перед вибором — або повернутися додому без дитини, або довіритися Богові, переглянувши свої плани. Багато родин казали, що, хоча вони й усвідомлювали виклики зміни черговості, не могли проігнорувати Божий заклик до саме цієї дитини, і їм доводилося вірити, що Бог більший, ніж поняття черговості народження. Як сказала одна мама: «Ми всиновили не за черговістю, бо Аслан — не ручний лев». (Якщо вам її думка не зрозуміла — прочитайте «Лев, чаклунка й платтяна шафа» К.С. Льюїса). 

Я перша погоджуюся з тим, що родини, які відчувають Божий поклик, мають бути чутливими до ведення Святого Духа, і цілком можливо, що Бог веде родину до усиновлення поза черговістю. Але все ж, мій застережливий висновок після багатьох спостережень: навіть Божий поклик не скасовує викликів і потенційних наслідків, які виникають через порушення природного порядку. Зрештою, експерти роблять свої висновки на підставі досвіду і спостережень. Божий поклик не означає автоматичного уникнення труднощів. Як сказала одна із мам на ім’я Нора: «Я думала, якщо це від Бога — все буде добре. І справді, загалом так і є, але важко. Я неправильно розуміла, вважаючи, що добре означає гладко, і дивилася на все крізь рожеві окуляри».

Всиновлюючи не за черговістю, родини мають зробити додаткові кроки, щоб підготувати біологічних дітей, і усвідомлювати, що їм доведеться стикатися з унікальними труднощами, адже вони свідомо йдуть шляхом, від якого застерігають експерти.

Оскільки я мала змогу жити в домівках більшості родин, яких опитувала, то змогла на власні очі побачити динаміку сімейного життя, зокрема у стосунках між братами й сестрами. Була чудова родина на півдні, в якій восьмеро дітей, половина з котрих — усиновлені, і кілька з них – з особливими потребами. У цій родині я бачила, як біологічні діти прийняли роль помічників, а сама родина функціонувала з великою благодаттю й співчуттям — не без труднощів, але з чітким відчуттям єдиної сімейної культури: «ми допомагаємо одне одному» і «ми — родина». Далі, через кілька штатів напротязі своєї подорожі, я розмовляла з дорослим біологічним сином в іншій родині, який щиро поділився своїм болем: як усиновлені брати й сестри спричинили хаос у його родині, маніпулювали й емоційно знущалися з батьків. Після всього, що він бачив у своєму домі, він сказав, що ніколи б не розглядав можливість усиновлення. В іншому домі я спілкувалася з підлітком, дівчиною, яка, незважаючи на виклики, пов’язані з усиновленими братами й сестрами, сказала, що не уявляє життя без них і вважає, що життя в малій родині було б нудним. Інша підліткова дівчина поділилася, що саме усиновлені брати й сестри навчили її співчуття, і вона також планує всиновити дитину в майбутньому. Також була родина, в якій дорослі біологічні діти відмовляються приходити на сімейні зустрічі, якщо там буде всиновлений син, через постійні драми, які він створює. Штат за штатом я бачила різні історії та те, як родини «танцювали танець» пристосування й пошуку способів жити як нова сімейна одиниця.

У багатьох випадках біологічні діти входили в процес усиновлення з тими самими «рожевими окулярами», що й батьки — лише з дитячим фільтром сприйняття. Це було особливо помітно серед дітей, які були молодші 12 років на момент усиновлення. Вони з нетерпінням чекали появи нового брата чи сестри: це ж означає нового товариша по грі! Діти підтримували збір коштів, навіть жертвували свої кишенькові гроші, і жили в очікуванні дива, як на Різдво. Вони ще не мали достатнього життєвого досвіду, щоб зрозуміти, яке розчарування може бути, коли новий брат або сестра не вміє гратися, грає грубо, краде їхні речі, постійно бреше й змушує маму й тата сумувати або злитися. Їхнє дитинство було безтурботним, і раптом новий член родини своєю складною поведінкою приніс хаос. Як поділилася одна мама: «Моя донька пожертвувала гроші від Зубної феї, щоб ми привезли її брата додому. А він приїхав — і вкрав у неї велосипед. Ефект новизни швидко минув — і діти зрозуміли, що він не буде настільки веселим, як собі уявляли».

Мінді та Кевін не порушили черговість народження у своїй родині, але їхній всиновлений син Андре був лише на рік молодший за їхню біологічну наймолодшу дитину на момент усиновлення, хоча з розвитку був значно молодший. «Наша молодша донька думала, що він буде малюком, якого треба пестити. Але він не був таким. Він був балакучим і гучним, і скрізь створював хаос. Тож замість цього вона почала відштовхувати його. Наша старша донька намагалася тягнутися до нього — але він відштовхував її. Вона ділилась, як це було важко для неї. Дивлячись назад, я шкодую, що не дозволила іншим дітям також це проговорити. Діти постійно говорили: “Ти завжди приділяєш увагу Андре”. Він був дуже чіпкий і потребуючим уваги. Він ніколи не був спокійним. Їм було важко».

Я помітила, що багато залежало від темпераменту та характеру дітей, які вже були в родині. Для Хезер і Джона, які мали одного біологічного сина і всиновили двох доньок, які були на один і два роки молодші за сина, інтеграція не стала проблемою. Вони мали свою частку труднощів із поведінкою, але заслугу в успішній інтеграції віддають своєму сину. «Він жодного разу не скаржився. Жодного разу. Вони майже не сваряться. У них здорова конкуренція. Він відчуває відповідальність за усиновлення і навіть каже: “Коли ми вас всиновили...”, тому що розуміє, що він був частиною цього. Він був підготовлений, бо ми дуже багато молилися. Його ставлення — це дар, і ми розуміємо, що це — не типово».

«Можна ми його віддамо назад, мамо? Він такий злий! Ти просто цього не бачиш». Такі слова промовила 14-річна Аманда після того, як її 14-річного прийомного брата привезли додому, і вона стикнулася з реальністю появи брата-однолітка на початку свого підліткового віку. «Я не бачила цього», — поділилася мама, Беккі. — «Я думаю, коли мої біологічні діти були маленькими й були злими одне до одного, я це бачила або хоча б відчувала. Але коли ми привезли додому Діму, і йому вже було 14, я не бачила цього. Аманда з Сарою привертали мою увагу до цього, говорили, як жорстоко він поводиться з ними, і що я цього не бачу — і я справді не бачила. Думаю, він був досить хитрим у цьому». 

Беккі почала регулярно організовувати зустрічі з доньками, брала їх на побачення «один на один», щоб дати можливість опрацювати їхні почуття щодо появи брата в родині. «Я мала витягувати емоції з молодшої Сари, але Аманда просто виливала свої почуття, і я дозволяла їй це. Але вона також була дуже відкритою до навчання. Тож після того, як вона виговорювалась, ми дивились про все більш реалістично, молилися разом і залучали Бога в цю ситуацію — і вона добре реагувала. Сара, з іншого боку, досі бореться. Я думаю, з часом вона побачить у цьому добро. І є моменти, коли вони добре проводять час разом, і я це помічаю. Але також є багато ситуацій, наприклад, у школі, де він дуже харизматичний і подобається людям, а вона знає, яким злим він буває вдома, і тому не довіряє йому. Це складні стосунки. Але досвід, який ми маємо разом як родина, здається, допомагає будувати зв’язок. Спільні ігри та активності допомогли. Час допомагає».

У родині Ларсонів були дві біологічні доньки і син. Згодом вони всиновили двох синів і одну доньку. Усі троє біологічних дітей були в захваті від ідеї появи нових братів і сестер, але, озираючись назад, Ларсони усвідомлюють, що не підготували — і навіть не знали як підготувати — своїх дітей до інтеграції нових членів родини.

«У нас не було навчання, щоб зрозуміти, що значить об’єднати дві родини. Найбільше труднощів було з хлопцями. Денні щиро плакав від радості, коли дізнався, що матиме братів. Але майже через півтора року після того, як ми повернулися додому і справи йшли не надто добре, він сказав: «Вони не мої брати — і ніколи ними не стануть». Я сказала йому: «Тільки Господь зможе змінити це в твоєму серці, але ти не можеш озвучувати це їм. Ти можеш відчувати що завгодно, але факт у тому, що тепер вони — твої брати».

У 2014 році Керол і Роб Лінд додали дев’ятирічну Катю до своїх трьох біологічних дітей, які з нетерпінням чекали на появу омріяної нової сестри, про яку багато молились. Катя стала другою за черговістю народження — трохи молодшою за старшу дитину і трохи старшою за середню. «Вони були готові до неї, — поділилася Керол. — Вони знов і знов намагались зробити її частиною себе. Так як вони вже багато років були на домашньому навчанні, тож стали найкращими друзями одне для одного. Вони були дуже згуртовані, і хотіли, щоб Катя теж стала частиною цього. Наша молодша донька Емма дуже хотіла сестру, але коли ми привезли Катю додому, з самого початку це стало боротьбою. Ми планували, щоб дівчата ділили кімнату кілька років, але вони протрималися лише кілька місяців. Емма — дуже чутлива, і те, як Катя з нею поводилася, було жахливо. У першу ніч після приїзду ми зробили миле фото, де дівчата з ніжністю дивляться одна на одну з двоярусного ліжка, але потім усе ставало гірше і гірше. Ми знали, що буде складно, але пройшло вже три з половиною роки, і вона досі ставиться до них з презирством. Вона спеціально їх відштовхує. Місяць тому у нашого наймолодшого сина стався страшенний зрив через те, як вона ставиться до всіх. Я дозволила йому все виговорити й сказала: “Я тебе розумію, бо вона так само ставиться і до мене”. Я сказала йому: “Ти завжди можеш приходити до мене й говорити, якщо відчуваєш розчарування”. Наступного дня я сиділа з трьома біологічними дітьми в машині, ми кудись їхали, і я сказала: “Діти, я знаю, що з Катею важко, і знаю, що мені слід було поговорити з вами про це набагато раніше... я знаю, що ви стараєтесь, і хочу, щоб ви продовжували старатись, але також хочу, щоб ви знали: ваші почуття — це нормально, і нормально злитися чи розчаровуватися. Я знаю, що зараз важче, ніж було раніше”». Керол додала, що ця розмова в машині, здається, наново з’єднала їх і відновила кращу комунікацію з біологічними дітьми, яка продовжується і зараз завдяки тому, що вони дають дітям час і простір для того, щоб висловлювати свої почуття. «Я думаю, що на початку ми не мали розуміння, щоб запитати, як у них справи. Тепер я бачу, коли вони розчаровуються, і можу сказати їм — поговори зі мною».

Як і родина Лінд, Кара та Чад Бауер додали одну дитину до трьох біологічних дітей. Їхній син Сем був восьмирічним, коли його привезли додому, і він став середнім між другою та третьою біологічною дитиною в родині. На початку Кара вирішила регулярно перевіряти, як почуваються її діти, але з часом почала сумніватися, чи це завжди був найкращий спосіб допомогти їм у переході до єдності як родини. «Я питала кожного: “Як ти себе почуваєш?”, і вони висловлювали свої почуття, і це розбивало мені серце ще більше, і я думала: “Я зруйнувала свою родину, зруйнувала їхнє життя, тепер у них у домі живе цей маленький терорист!” Пам’ятаю одну ніч... мої діти завжди молилися однією й тією ж молитвою, дякували Богові за всіх. І одного вечора вони молилися, і мій син не згадав Сема (усиновленого сина) в молитві. Я спитала його: “Чому ти не згадав Сема?” І він відповів: “Я не хочу зараз говорити з Богом про Сема”. Пізніше я прочитала статтю, в якій говорилося, що іноді не має значення, як ти себе почуваєш, іноді треба відкласти свої почуття на задній план, перестати думати про те, як ти себе почуваєш, і просто робити. І я вирішила перестати питати дітей, як вони себе почувають. На тому етапі це вже не мало значення. Це ж не реаліті-шоу “Останній герой” і ми не можемо просто вигнати його з острова. Немає значення, що ти відчуваєш із цього приводу. Ми не будемо проводити раду племені й гасити смолоскип тільки тому, що він тебе дратує. Так це не працює. І щойно я це усвідомила, я відчула, що це перенесло Сема із зовнішнього кола — у внутрішнє. Я сказала дітям: “Зараз вже не має значення, що ви відчуваєте. Все, що ви маєте зробити — це працювати, і працювати, поки воно не запрацює. Перестаньте думати про те, що вам погано. Це — робота. Робіть її, доки не стане краще. Відкладіть це на повільний вогонь, і подивимось на це знову через шість місяців. Як ви себе будете почувати тоді, і які у вас будуть почуття?” Я зробила це — і змогла пройти цей період. Тож я перестала щоночі питати дітей про їх почуття — я давала пройти певному часу, а потім знову поверталася. І стало краще. Як я вже сказала — це не “Останній герой”, ми не можемо просто проголосувати за його виліт».

Сільвія Томас, мама трьох біологічних і трьох усиновлених дітей, поділилася, що для них початковий період адаптації був складним. Кожна дитина реагувала по-різному, і багато з цих реакцій, як вона вважає, були пов’язані з їхнім місцем у черговості народження в родині. «Ми на певний час втратили нашого наймолодшого сина. Він був того ж віку, що й найстарша дитина з усиновлених — і це було важко. Він дещо закрився в собі. Але з часом, коли ми дали йому простір і час, він знову включився — і зрештою став найкориснішим з усіх наших дітей. Він взяв на себе відповідальність за те, щоб допомагати новим дітям освоїтися в нашій родині. Наша старша донька була зайнята своїм власним життям і різноманітними заходами, тож, я думаю, багато з викликів просто пройшли повз неї. У загальному, те, що допомогло нашим біологічним дітям, — це розуміння чому ми усиновили цих дітей, і що це було в послуху Божому заклику. Наші діти молилися за цих дітей роками. Вони розуміли, чому ми прийняли це рішення, і що Бог був у цьому».

«Я з жахом чекала моменту, коли треба буде забирати дітей зі школи», — поділилася Шеннон, мама двох усиновлених і двох біологічних дітей. «Моя молодша донька так сильно ображалася на них. Вона казала щось на кшталт: “Мам, пам’ятаєш, коли Анни і Девіда ще не було, і ми робили оте і оте?” Вона хотіла дати зрозуміти, що була тут першою. Вона намагалася створити розділення між “нами” і “ними”». Шеннон також зізналася, що, спостерігаючи негативну реакцію своїх дочок, вона сама почала переймати їхні емоції. «Я відчула, що приймаю на себе частину емоцій, які відчували наші дочки. Ми з чоловіком говорили про те, як усе було б, якби у нас не було біологічних дітей. Я справді думаю, що тоді було б легше. У нас не було б цього сформованого уявлення про те, якою має бути родина. Ми шість років будували свою родину, а потім до нас прийшли двоє десятирічних дітей — і тепер наша родина повністю змінилась? І вона вже не відчувалася природньою. Що мені робити як матері цих дітей, яких я щойно зустріла? Це було схоже на те, ніби хтось сказав: “Ось твої діти. Люби їх”. Тоді для мене здавалось, що якщо б усі діти між собою порозумілися — тоді ми змогли б відчути себе як родина. Потім ми дійшли до прийняття факту, що, можливо, це ніколи не буде так, як ми собі уявляли. Нам треба навчитись приймати певні речі. Переїзд до нового дому виявився хорошим кроком, бо новий дім зберігає спогади, де нас вже шестеро. У новому домі не було спогадів про те, як усе було до всиновлення, коли ми були в чотирьох. Переїзд розвіяв багато напруги. Ми опинилися в новому районі і почали створювати нові спогади. Минуло три роки — і ми всі багато в чому виросли. Вони тепер справжні брати й сестри. Уже немає цього розділення на “ми і вони”. Це “ми і вони” тривало дуже довго, але зараз в очах дівчат усе вже не так. З позиції їх відносин між собою: вони нарешті стали друзями».

Одним із непередбачуваних викликів, які знову й знову озвучували родини, що всиновили старших дітей, була тема порівняння дисципліни: усиновлені діти порівнювали, як до них застосовували правила, із тим, як ці правила діяли по відношенню до біологічних дітей. Це було особливо актуально, якщо усиновлена дитина була приблизно одного віку з уже наявними дітьми. Джейн і Роджер Кларк усиновили чотирнадцятирічного Макса, коли в них вже було троє дітей, серед яких був їхній біологічний син Пітер — майже того ж віку, що й Макс. Роджер розповів, що спочатку Макс постійно говорив: «Чому я весь час потрапляю в неприємності, а Пітер — ніколи?» «Я мусив пояснити йому, що Пітер отримував покарання тринадцять років до того, як ти з’явився. Я сказав йому: “Він уже це все засвоїв, ти просто не був тут, коли він цьому вчився”».

Ліндсі, мама двох усиновлених дівчат і трьох біологічних дітей, поділилася про напругу, яка виникла після того, як у сім’ю були додані нові діти: «Коли у вас вже довгий час є біологічні діти, у вас формується певний спосіб життя. Коли ж він порушується… це складно. Дівчата все життя ховалися від авторитетів… а тепер вони мали навчитися довіряти владі… а це нелегко». Її чоловік Пол додав: «Ми можемо щось сказати нашим біологічним дітям — і за цим стоїть шістнадцять років будування відносин і турботи. Вони знають нашу любов і довіряють їй. Я можу насварити свого сина — і він має підґрунтя, він знає, що я його люблю. А наша усиновлена дочка скаржиться на те, що ми її весь час дисциплінуємо, а брата — ні. Але вона не бачить, що він уже все це пройшов і не потребує стільки дисципліни. І оскільки вони майже одного віку — їй важко це сприйняти». Пол і Ліндсі довго працювали із тим стресом, який приніс у дім прихід двох усиновлених доньок. Вони разом з біологічними дітьми кілька разів проходили сімейні консультації з професійним терапевтом — і це виявилось дуже корисним: діти могли висловити свої почуття, поговорити про труднощі та спільно шукати шляхи кращої інтеграції у нову родину. «Я зрозуміла, що часом все дуже хаотично», — поділилася Ліндсі, — «і я маю прийняти це».

Із усіх родин, які я опитала, лише дев’ять не мали біологічних дітей. Деякі з цих пар стикалися з безпліддям, інші одружилися пізно, а хтось свідомо обрав усиновлення як шлях до створення родини. Слухаючи історії цих дев’яти родин, стало очевидно, що відсутність інших дітей у домі для порівняння полегшувала процес адаптації. Також здавалося, що це знімало певну напругу з усиновлених дітей, бо не виникало почуття, що їх міряють якимось стандартом. Їхні труднощі або особливості не виділялися, бо не було з ким себе порівнювати. Меган, одна з матерів, яких я опитувала, зізналася, що їй довелося пройти через втрату мрії мати біологічних дітей, але вона також побачила, що усиновлення без інших дітей у домі зробило формування їхньої родини з усиновленими доньками більш гладким: «Чесно кажучи, я думаю, що у нас була перевага в тому, що ми не мали біологічних дітей, із якими доводилось би порівнювати. Думаю, це полегшило й їм адаптацію. Вони стали нашим стандартом».

Корисні спостереження

Після того, як я ретельно проаналізувала свої нотатки та відповіді батьків на запитання щодо інтеграції дітей серед інших братів та сестер, я багато думала над тим, що саме сприяло легшої інтеграції, і чого можна навчитися у родин, які побачили свої помилки і набули певної мудрості, і тепер хотіли поділитись нею з іншими. Нижче — кілька ключових висновків і спостережень, які я зробила, слухаючи ці історії та спостерігаючи за родинами.

Будьте обережні, щоб не ідеалізувати усиновлення для ваших біологічних дітей

Усиновлення старшої дитини дуже відрізняється від того, коли до сім’ї додається немовля — як через народження, так і через усиновлення. Хоча поява нової дитини в будь-якому випадку змінює динаміку і порушує усталений порядок у родині, перехід при усиновленні має свої особливі нюанси. Ведіть відверті розмови зі своїми дітьми ще до усиновлення.

Не створюйте ідеалізованих уявлень про появу нових братів чи сестер. Важливо чесно поговорити про те, чим, можливо, доведеться поступитися, та попередити, що мамі й татові, найімовірніше, доведеться більше часу приділяти новій дитині, поки вона адаптується до родини. Я помітила, що в тих сім’ях, які завчасно і відповідно до віку готували своїх дітей до можливих труднощів, пов’язаних з прийомними братами чи сестрами, діти виявляли більше співчуття й розуміння.

Підготуйте дітей до можливих почуттів втрати та смутку

Я помітила, що дехто з батьків був щиро здивований тим, наскільки глибоко їхні біологічні діти переживали горе після усиновлення нової дитини. Варто заздалегідь підготувати дітей до того, що поява нового члена родини може викликати в них почуття смутку. Поясніть їм, що спершу може бути цікаво або весело (а іноді — й ні!), але з часом може з’явитися туга за тим, якою була родина раніше. Це природні переживання, пов’язані зі змінами, втратою та адаптацією. Одна мама поділилася: коли вона відкрито сказала своїм дітям, що їхні почуття — це нормально, — вона побачила, як ті змогли опрацювати і впоратись з ними.

Багато родин зазначали, що консультації з психологом були потрібні біологічним дітям не менше, ніж усиновленим. Декілька сімей зауважили, що шкодують про те, що не звернулися по допомогу раніше або не передбачили витрати на сімейну терапію у своєму бюджеті усиновлення. За їхніми словами, надзвичайно корисним виявилось залучення нейтральної третьої сторони — фахівця, який міг допомогти відверто проговорити труднощі, що виникали в родині. І хоча іноді в таких сесіях брала участь і усиновлена дитина, більшість батьків зазначали, що найефективнішою була терапія саме без її присутності.

Не уникайте складних розмов про особисту безпеку

На жаль, сексуальне насильство — реальна загроза. Багато дітей, які зростали в інтернатних закладах, зазнали сексуального насильства з боку опікунів, інших дітей, родичів або дорослих із минулого. Мій досвід роботи в цій сфері навчив мене: не можна починати процес усиновлення, заплющуючи очі на ймовірність того, що дитина могла пережити сексуальне насильство — навіть якщо вам про це нічого не відомо.

Я спілкувалася з чотирма родинами, яким довелось пройти надзвичайно важкий шлях: коли одна з їхніх біологічних дітей постраждала від сексуального насильства з боку усиновленої. Усі ці родини зізналися, що, озираючись назад, розуміють — вони могли б вжити більше запобіжних заходів аби захистити своїх дітей одне від одного. Вони також визнають, що діяли, керуючись припущеннями та значною наївністю.

Коли ви вступаєте в світ усиновлення, будьте готові до складних, але необхідних розмов з дітьми про особисту безпеку та тілесні межі — і не лише один раз, а й постійно після того, як діти опиняться вдома. Варто також заздалегідь продумати практичні аспекти: як діти будуть ділити кімнати, чи доцільно встановити замки на дверях або організувати відеоспостереження — усе це важливі кроки для забезпечення безпеки кожної дитини в родині.

Дайте дітям простір для проживання їхніх емоцій

Деякі родини, які зіткнулися з серйозними поведінковими труднощами з боку усиновлених дітей, з часом усвідомили важливість періодичного «перепочинку» — часу, проведеного без участі усиновленої дитини. Розумію, що ставлення до такого підходу може бути різним. Проте деякі батьки зазначали, що саме такі паузи були критично важливими для емоційного здоров’я всієї родини — і особливо для того, щоб біологічні діти мали простір для осмислення своїх почуттів. Дуже ефективними також виявилися особисті зустрічі «один на один» з одним із батьків. Вони допомагали зберегти емоційний зв’язок між біологічними дітьми та батьками й створювали простір для їхньої повної, нерозділеної уваги.

Діти переживають стрес, навіть якщо не можуть про нього сказати

У багатьох родинах, де на момент усиновлення нової дитини біологічні діти були ще зовсім маленькими (від немовлят до п’яти років), батьки помічали прояви нетипової поведінки. Здавалось, що стрес і напруження, які виникали в сім’ї, проявлялись у формі істерик або негативній поведінці у найменших дітей. Важливо уважно ставитися до таких сигналів. Деякі родини переконалися, що навіть маленьким дітям може бути корисною терапевтична підтримка — аби допомогти їм краще впоратися з емоціями й адаптуватися до змін.

«Твінінг» або усиновлення дітей того самого віку — це додатковий виклик

Немає способу обійти цю тему — усиновлення дитини того самого віку, що й біологічна, є надзвичайно складним. Я знову і знову спостерігала, що родини, які наважувалися на це, зазвичай стикалися з набагато більшими труднощами, ніж ті, хто цього уникав. І для усиновленої дитини, і для біологічної така ситуація створювала сильне психологічне навантаження: рівень стресу був значно вищим, а взаємні порівняння — частішими й болючішими. Окрему складність становили випадки, коли твіновані діти були протилежної статі: у кількох родинах виникала проблема взаємної симпатії чи навіть потягу, з яким було надзвичайно важко впоратися.

Тому я застерігаю від поспішних рішень щодо усиновлення дітей такого самого віку. Якщо ж родина таки обирає цей шлях, надзвичайно важливо ретельно продумати план інтеграції, заздалегідь усвідомити потенційні ризики й бути готовими до непростої, динамічної адаптації. Щиро раджу поспілкуватися з родинами, які вже мали досвід «твінінгу» — спитати, які помилки вони б не повторили і яким досвідом можуть поділитись.

Становлення сім’ї — це шлях, який потребує часу

Деякі люди входять у процес усиновлення з очікуванням, що перший або другий рік буде складним, але згодом усе владнається, і вони зможуть увійти в нову нормальність. Для частини родин саме так і сталося. Але інші зазначили, що навіть через чотири чи п’ять років вони все ще борються за те, щоб стати справжньою сім’єю. Будьте поблажливі до себе й до своїх дітей. Визнайте: ваша родина змінилася. І не існує якогось чарівного моменту, коли ви раптом відчуєте: «ось тепер ми справжня сім’я». Ймовірно, вже ніколи не буде так, як було раніше. Але довіртеся тому, що Бог діє у вашому житті: Він формує, зцілює і очищає і вас, і ваших дітей на цьому шляху. Як влучно сказав один батько: «Нормальність може стати ідолом, тож прийміть те місце, де ви зараз є, і спостерігайте за Божими діями».

Без сумніву, додавання усиновленої дитини до вже сформованої родини — це виклик.

Багато батьків зізнавалися: спостерігати, як їхні біологічні діти проходять через усі злети й падіння процесу адаптації, було значно важче, ніж вони очікували. Це глибоко впливало на їхній власний емоційний стан.

Завершуючи цю тему про інтеграцію сиблінгів хочу поділитися уривком з інтерв’ю з Емі та Пітером Браунами — подружжям, яке зіткнулося з численними викликами протягом кількох років після усиновлення своєї доньки. Брауни всиновили підлітка — дівчину приблизно того самого віку, що й їхня старша біологічна донька. У родині також було двоє молодших синів. У перші дні після приїзду доньки додому були істерики, грюкання дверима, дні повного ігнорування — але водночас траплялися й особливі, світлі моменти прориву та близькості. Подружжя не раз переживало, наскільки боляче могло бути їхнім біологічним дітям у цьому вирі хаосу й емоційних «американських гірок», які ввірвалися в їхній дім. Були дні, коли вони всерйоз сумнівалися, чи правильно вчинили, усиновивши підлітка.

Крізь сльози Емі поділилася: «У якийсь момент мені довелося сказати своїм дітям, як шкода мені, що я провела їх через усе це. Було надзвичайно важко спостерігати, як вони проходять крізь такі випробування. Але їхня відповідь стала для мені несподіваною. Вони сказали, що не хотіли б нічого змінювати через наші стосунки зараз. «Усе добре, мамо. Ми будемо в порядку. Ми стали ближчими завдяки всьому цьому», — сказали вони.

Ці слова допомогли Емі й Пітеру побачити іншу сторону: навіть крізь помилки й труднощі, Бог був поруч. Вони дійшли до моменту, коли змогли визнати, що Бог використовував увесь цей шлях — включно з їхніми слабкостями — для зцілення, формування й росту кожного члена родини. І хоча були надзвичайно важкі моменти, сьогодні їхня родина більш згуртована саме завдяки складному досвіду інтеграції братів і сестер.

Контактна інформація:
adoptua@ukr.net
+380 44 529 3474