Втрата і горе усиновлених дітей

Рон Найдам
«Доки тяжкі роздуми носитиму я в душі своїй, і муку в серці своєму день у день?»
– Псалом 13:2

Одним із найскладніших завдань, з якими доводиться стикатись прийомним батькам, – є допомога своїм усиновленим дітям відгорювати життєві втрати. Емоційний біль, з яким усиновлені діти змушені зустрітись дуже рано в житті, протягом багатьох років був предметом гарячих дискусій у сфері усиновлення. Колись вважалося, що заміна біологічних батьків на прийомних може бути відносно непомітним, безболісним досвідом, – точно не подією, яка здатна завдати емоційної травми. Люди вірили, що чим менше покинуті діти знають про свою історію народження та біологічну родину, тим краще.

В ті часи нові батьки намагались жити так, ніби відмова біологічних батьків від своєї дитини – незалежно від того, була вона добровільною чи продиктованою державними соціальними службами – насправді не мала значення. Такий погляд був зумовлений прагненням уникнути сорому для всіх членів тріади. Біологічні матері, яких часто відправляли за сотні кілометрів для таємних пологів у будинках для незаміжніх матерів, могли уникнути сорому позашлюбної вагітності. Прийомні батьки, часто поранені болем і приниженням безпліддя, могли насолоджуватися батьківством. А усиновлені діти могли бути звільнені від статусу небажаної дитини, тому що ніхто навколо не знав їхньої правди. 

Але тодішні фахівці помилялися; факт відмови не проходить безслідно. Є частина серця усиновленої дитини, яку неможливо усиновити; частина, яка назавжди пов’язана з біологічними батьками та історією народження. Втрата залишає біль, і тому батьки, які всиновлюють, покликані пройти разом зі своїми дітьми шляхом смутку і навіть гніву, які втрата породжує.

Реальність стражданнь усиновлених дітей

У 1993 році у своїй книзі «Первинна рана» прийомна мати та соціальна працівниця Ненсі Вер’єр зробила прорив, ідентифікувавши й описавши біль, який вона інтуїтивно відчувала в серці своєї колись покинутої і пізніше нею всиновленої дочки. В книзі вона стверджує, що ще навіть до народження немовля відчуває міцний зв’язок зі своєю біологічною матір’ю, і що при відмові від дитини цей перший розрив прив’язаності травмує серце дитини, залишаючи рану.

Під час відмови цей первинний зв’язок розривається, а під час усиновлення немовля або дитина зустрічається із незнайомцями, які прагнуть стати її новою матір’ю і новим батьком.

У віці 18 років Аллан почав створювати серйозні проблеми для своїх батьків. Аллан народився на Філіппінах. Від нього відмовилися в немовлячому віці і він провів три місяці в прийомній сім’ї в Манілі, а потім прибув до Сполучених Штатів як усиновлений син білих християнських батьків. Аллан сформував міцний зв’язок зі своїми новими батьками. Прив’язаність батьків до нього, за всіма свідченнями, була також сильною. Його дитинство було сповнене радості, ігор, успіхів у школі та загалом доброго життя. Але потім, вже закінчуючи школу, Аллан зустрів молоду жінку з світло-брунатним відтінком шкіри, і єдиним, що раптом стало для нього важливим, була її присутність і її прихильність. Він закохався так глибоко і палко, що інші стосунки – особливо з батьками, членами родини та друзями – перестали бути настільки важливими.

Батьки Аллана почувалися, ніби втратили свого сина. Його нове кохання заповнило порожнечу в його серці. Хоча він сам цього не усвідомлював, виглядало так, ніби та молода жінка насправді стала біологічною матір’ю, горе втрати якою він не мав можливості свідомо пережити. Коли вона разом зі своїми батьками переїхала до іншого міста, він був злий і спустошений. Він знову втратив своє перше кохання.

Невизнане горе не зникає саме по собі. Приховане за щоденними справами воно весь цей час дрімало під поверхнею свідомості, а тоді з великою силою накрило Аллана. Тепер, у віці 18 років, настав час для скорботи і гніву. Його батьки були здивовані і спантеличені глибиною його болю. Це змусило їх запитувати себе, чи було щось, що вони могли зробити раніше в його житті, аби пом’якшити теперішнє страждання. Як вони могли краще підготуватися, щоб допомогти впоратися зі смутком у його серці.

Відмова та усиновлення є окремими явищами

Багато хто розглядає «відмову» та «усиновлення» лише як певні моменти у часі, коли батьківські права біологічних батьків припиняються, а батьківські права прийомних батьків починаються. Однак в свідомості усиновлених дітей це скоріше процеси, що тривають упродовж усього життя і якимось складним способом впливають один на одного. Одна усиновлена людина, глибоко розуміючи свою ситуацію, висловила це так: «Я люблю своє усиновлення, але ненавиджу свою відмову». Вона цінувала добрі стосунки, які мала зі своїми прийомними батьками, і водночас оплакувала відсутність будь-яких стосунків зі своїми біологічними батьками: біологічну матір вона втратила дуже рано в житті, а біологічний батько відмовився визнавати сам факт її існування, коли вона знайшла його.

Коли усиновлена дитина звертається до нових батьків, щоб отримати життєво необхідні турботу і піклування, вона знаходить себе в пастці заклятого кола, де відмова і усиновлення грають один проти одного, а єдиний вихід з проблеми відкидається через певні умови самої проблеми. Наскільки втрата біологічних батьків, навіть при народженні, завдає травми дитині, настільки обмежується її здатність прив’язуватися до нових/незнайомих батьків. Однак саме нові/незнайомі батьки є тим ресурсом, якого потребує покинута дитина, щоб зустрітися зі смутком, оплакати втрати та сформувати нові, життєдайні зв’язки.

Досвід втрати

Один маленький хлопчик, усиновлений з Росії у віці двох років, здивував своїх батьків, коли вони запитали його, що б він хотів отримати на Різдво. Він вже провів кілька років у США, наздогнавши відставання у моторних навичках, мовленні та сенсорній інтеграції в люблячій християнській родині. Проте він відповів батькові, що хотів би трактор, щоб відправити його в Росію своєму біологічному батьку. В його дитячому, ще зраненому серці залишалося незгладиме місце для батьків за океаном.

Кожна усиновлена дитина починає життя з великими втратами. Ми можемо довго гадати, що саме відбувається, коли навіть немовля передається новим батькам. Для когось це може бути відносно гладкий перехід, а для когось – травматичний досвід. Але ми не можемо дізнатись напевно ні того, що відбувається, ні як передбачити, які діти переживатимуть труднощі на протязі всього життя, а які пройдуть через це майже без наслідків.

Кілька кроків назад
Трейсі Валл

Перші два повні тижні після повернення з Ефіопії додому з нашими усиновленими доньками, Неті та Меке, все йшло набагато краще, ніж ми очікували. Але під час другої половини місяця раптово загострилось питання сну. Неті годинами лежала на боці із скляними очами, але сон не приходив. Згодом і Меке перестала спати. Вона почала крутитися, прокидатися вся в поту і сльозах. Однієї ночі вона навіть впала з ліжка.

Горе нарешті наздогнало наших маленьких дівчат.

Що вони оплакували? Чи сумували за своєю старою країною з її шумними вулицями? За їжею чи, можливо, за друзями в дитячому будинку? За запахами? Вчителями? Мовою? Культурою? Вони втратили все це за дуже короткий час.

Зі сходом сонця все здавалось майже нормально. Весела Неті та енергійна Меке кидались в день з усією завзятістю звичайних дітей. Протягом дня ніхто б не здогадався, що вночі в їхніх маленьких головах точилась важка боротьба.

Горе – нормальна частина процесу, втім, оскільки все йшло так добре в ці перші тижні, ми подумали, що змогли перестрибнути через неминуче. Але ні, ми цього не минули. Не подумайте, що я не скаржусь. Я просто констатую факт. Ми очікували цього – саме на це ми підписалися, коли стали батьками Неті та Меке.

Тим не менш важливо зазначити, що здатність дитини прив’язуватися до нових батьків напряму залежить від успіху цього переходу. Наприклад, іноді батьки розповідають про рішучий протест нещодавно всиновлених немовлят, коли діти вигинають свої маленькі спини та активно опираються обіймам нових батьків. Вони категорично відмовляються приймати втрату своїх первинних опікунів та першого оточення.

В процесі зростання, когнітивне усвідомлення усиновленої дитини формується через різні життєві ситуації. Дитина поступово починає відчувати, що щось змінилось, і що когось бракує. Усвідомлювати, що тебе покинули, боляче, і, якщо не забезпечити належну підтримку, переживання цього горя створює ризики для розвитку, навіть у немовляти. А якщо саме існування приносить біль, ми анестезуємо нерви власного серця, щоб вижити. Коли ж занадто багато таких емоційних нервів заморожено, у дітей виникають труднощі з формуванням прив’язаності, підтримкою зорового контакту або навіть розвитком сумління. Ставки занадто великі, щоб просто ігнорувати питання горя та втрати.

З появою практики відкритого усиновлення ми знаємо, що інтенсивність почуттів при втраті може бути мінімізована, коли біологічні батьки відомі або більш доступні для контакту та турботи. Втім, в обох випадках сам факт відмови завжди супроводжується відчуттям відмінності та усвідомленням втрати. Незалежно від того, чи батьки відомі, чи відчуваються як «примарні батьки», коли усиновлені діти усвідомлюють ці речі, вони переживають сум і біль.

Прикладом цього може бути історія маленького Тревіса. Якось у віці восьми років він щасливо проводив час із друзями на місцевому благодійному концерті для людей із ВІЛ, сидячи у першому ряду з напоєм та попкорном в руках. Але коли один із співаків присвятив наступну пісню «всім хлопчикам і дівчаткам у світі, у яких немає мам і тат», маючи на увазі тисячі африканських дітей, чиї батьки померли від ВІЛ, Тревіс розплакався. Залишивши свій снек на підлозі, він побіг, ридаючи, до задньої частини концертної зали. Знайшовши матір, він заповз на її коліна і промовив: «Мамо, я сумую за своєю біологічною мамою». Мудра мати міцно його обняла і відповіла: «Я знаю це. Мені шкода, що тобі так сумно».

Коли діти молодшого шкільного віку починають усвідомлювати, що насправді означає відмова, або залишення, їх зазвичай охоплює горе. Вони оплакують втрату бажаних, часто уявлюваних, а іноді й знаних біологічних батьків, які з якоїсь причини не залишили їх собі. Вони запитують себе: чому? Чому вона не залишила мене, не любила мене, не дбала про мене? Або навіть: що було не так зі мною, що мене віддали? чи був я недостатньо гарним, щоб мене залишили? Незалежно від дійсних причин відмови, ці болючі запитання переслідують колись покинуту дитину.

У період юнацтва, під яким сьогодні ми розуміємо більш розширений період розвитку від пубертату до ранньої дорослості, приходить ще більше смутку. Він часто проявляється у вигляді гніву та дратівливості. Іноді колись залишені і потім всиновлені підлітки «вибухають», відчуваючи глибоку фрустрацію та збентеження. Гнів – частина горя, навіть якщо на вигляд він сильно відрізняється від суму. Часто за гнівом стоїть прихований біль через гостре відчуття втрати.

В ранньому та середньому підлітковому віці діти намагаються зрозуміти свою ідентичність. Коли ж у тебе чотири батьки замість двох, формування власного «я» стає набагато складнішим завданням. А коли твої біологічні батьки, історія народження та сімейна історія невідомі, тоді ти не можеш просто досліджувати себе: ти змушений винаходити себе. Не дивно, що, коли усиновлені діти мало знають про своє походження, не можуть використати медичну історію під час хворіб, або знають лише про принижених, засуджених або лячних біологічних батьків, вони переживають фрустрацію.

Багато з цих дітей не виявляють втрату чи горе відкрито. Проте у певний момент дорослішання ці питання стануть частиною їхнього досвіду, – можливо виражені лише зрідка або як підсвідоме підґрунтя для інших переживань. Незалежно від того, як це проявляється у житті вашої дитини, розуміння реальності втрати та горя дозволить вам виховувати з більшою мудрістю та співчуттям.

Подолання втрат, спричинених відмовою

Якщо мати й батько можуть розділити горе своєї усиновленої дитини, переживаючи його разом з нею і підтримуючи, процес горювання для дитини стає більш реальним, ніж «ніяк, бо занадто боляче». Здорова усиновлена дитина – це та, яка може відчувати своє серце і розуміти весь спектр власних емоцій. Вона здатна переживати смуток і радість, гнів і спокій, сором і полегшення, а не просто маніпулювати життям заради виживання. І значить, як би дивно це не звучало, підтримуючі батьки заохочуватимуть прояв смутку та гніву, що тяжіють у серцях їхніх дітей, і вестимуть їх шляхом оплакування і прийняття горя, спричиненого відомою. Ось кілька важливих порад для батьків:

Крок 1. Зустріньтесь із власним смутком

Однією з найбільших перешкод успішного батьківства для всиновлювачів може бути власне горе, не пережите в необхідній мірі. Ви не зможете зрозуміти страждання своєї дитини, якщо не зрозуміли свої власні. Наприклад, якщо смуток через безпліддя ще турбує, батьки повинні зіткнутися з ним безпосередньо. Усиновлення не зцілює біль від нездатності народити. Це окреме горе. Якщо цю втрату ігнорувати, усиновлені діти стають заміною втрачених або ніколи не народжених дітей – чого усиновлена дитина ніколи не хоче.

Якщо батьки уникають цього, вони не будуть відкриваті для розмов про смуток їхніх колись покинутих дітей і неминуче транслюватимуть їм, що про певні речі не можна говорити. Діти будуть позбавлені можливості проявити свій смуток та гнів. Згодом їх відчуття покинутості, смуток і скорбота будуть заперечені або перетворяться на загальну пригніченість.

Якщо у вас є невизнаний біль, зараз час впоратися з цим питанням. Не бійтеся звернутися за професійною допомогою, якщо це необхідно.

Крок 2. Ставайте ініціаторами розмови

Заведення розмови про стан біологічних батьків завжди є подарунком для дитини. «Цікаво, як у твоєї біологічної мами справи?» створює правильні умови для розвитку усиновленої дитини. Навіть якщо дитина відмахнеться від розмови або не розділить зацікавленість, вона все одно засвоює важливий урок – про такі речі можна говорити. Зрозуміло, що батьки, які усиновили, з різних причин не дуже люблять говорити про біологічних батьків, обставини народження та сімейну історію і культуру – усе, що дитина втратила. Але уникання цих розмов несе негативне послання і може фактично позбавити дитину можливості опрацювати горе.

Крок 3. Запитуйте дітей про їхні почуття

Неважко уявити, що усиновлена дитина може відчувати змішані почуття під час святкування Дня матері чи Дня батька, бо вони знову піднімають болючі питання втрати. Святкування дня народження також може нагадувати усиновленій дитині момент, коли вона втратила зв’язок з людиною, яку знала з утроби. 

У такі моменти мудрі та чутливі батьки не наполягатимуть на святкуванні, а запрошуватимуть до розмови про смуток і амбівалентність, які дитина може відчувати. Звичайно, всі діти різні, тому вам можливо прийдеться дозволити своїй дитині повести вас у цьому. Але підтримуючий батько або мати – це той, хто здібний залишатись «поруч» з дитиною, коли вона переживає складні емоції, пов’язані з втратою. Вміння використати такі моменти, щоб дати простір для прояву горя – ознака хорошого прийомного батьківства. Радість і смуток зазвичай є невід’ємними частинами історії усиновленої дитини.

Крок 4: Шануйте біологічних батьків, історію народження та культуру дитини

Одним із проявів нечутливості, з яким часто стикаються усиновлені діти, є негативні або принизливі коментарі про їхніх біологічних батьків. Це і трагічно, і зовсім необов’язково, проте, нажаль, таке часто трапляється. Кожен коментар про біологічних батьків впливає на формування ідентичності усиновленої дитини, особливо коли цих батьків зображають у негативному світлі.

Іноді біологічних батьків сприймають як загрозу усиновленню і вихованню всиновлених дітей, а не як партнерів у формуванні родини. Втім негативне відношення до біологічних батьків, історії народження чи культури завжди має наслідки для розвитку усиновленої дитини. Так, в результаті нашого негативного ставлення діти можуть сформувати уявлення про себе як про «погане насіння» біологічних батьків, які не змогли виростити своїх дітей. Обережність у цьому аспекті є критично важливою. Навіть батько чи мати, які недобре ставились до дитини, мали якісь позитивні риси. Їхня залежність або гріх не є повною картиною того, хто вони є як особистості, створені за образом Божим.

Коли в родині шанують життя біологічних батьків, їх особистостей та права бути почутими, це дає усиновленій дитині можливість засвоїти позитивні (і реалістичні) уявлення про себе, свою історію та культуру. А в випадках, коли дитина була усиновлена з-за кордону, візити на її батьківщину можуть стати чудовою нагодою усвідомити цінність інших народів та культур як частини різноманітної природи її нової родини.

Крок 5: Практикуйте відкритість

Деякі прийомні батьки бояться, що відкрите спілкування з біологічними батьками може стати причиною зайвої тривоги для них і плутанини для всиновлених дітей. Проте зазвичай батьки, які знають і навіть підтримують реальні стосунки з біологічними батьками, виховують спокійніше. Вони змінюються в процесі і стають кращими вихователями. 

Відкритість – це певна позиція щодо батьківства при усиновленні, коли усиновителі приймають ситуацію із біологічними батьками та історію народження такими, якими вони є. Така позиція допомагає зменшити негативні фантазії та страхи щодо біологічних батьків і дає відчуття більшої свободи в спробах впоратись із трагічними і болючими аспектами відмови і покинення. Біологічні батьки дають місце для горювання і стають підтримкою під час обмірковування деталей народження і причин відмови. Зустріти реальність, якою б болючою вона не була, завжди кращий вибір, ніж жити у фантазіях та темряві стосовно своєї історії.

Крок 6: Приєднуйтесь до смутку

Щиро співпереживати та допомагати своїй емоційно пораненій дитині – можливо, найскладніше, але й найважливіше завдання усиновлювачів. Коли біль можна розділити, його легше перенести. Сльози у очах батька, коли його син переживає смуток із-за того, що його біологічний батько не цікавився ним, – зближують батька з сином. Розуміння гніву та обурення народженої в Кореї дочки через те, що записи її життя до усиновлення закриті не законом, а культурним соромом, створює міцніший зв’язок між матір’ю і донькою. Слова «Дорогий, мені шкода, що тобі боляче» – несуть заспокоєння. Але: «Мені теж боляче, думаючи, чи добре твоєму братові в Румунії» - роблять це краще. Пам’ятайте, коли ми «несемо тягарі один одного» (Гал. 6:2), ми виконуємо закон Христа, і це особливо стосується наших дітей.

Крок 7: Будьте готові звернутися за професійною допомогою

Хоча опір зверненню до консультанта зрозумілий, це може суттєво допомогти у двох критичних аспектах. По-перше, належно кваліфікований фахівець допоможе визначити й зрозуміти певні поведінкові прояви, що свідчать про проблеми з формуванням прив’язаності. По-друге, хороший консультант допоможе вам і дитині формувати зцілюючу прив’язаність та забезпечить емоційну підтримку в подоланні викликів розвитку усиновленої дитини.

Коли відсторонення значне або негативна поведінка неконтрольована, певний психологічний супровід необхідний. Іноді без втручання спеціалістів сім’ї стають «заручниками» однієї дитини у боротьбі за контроль, яку батьки не можуть виграти. У таких випадках кваліфікована допомога обов’язкова. Проте психологічний консультант має розуміти, як відмова й усиновлення впливають на внутрішній стан людини та її стосунки з іншими. Через історичне нехтування цими питаннями не всі фахівці психологічної допомоги навчені їх розуміти. Звертайтеся до організацій з підтримки усиновлення або до інших батьків за рекомендаціями. 

Божа відповідь тим, хто переживає втрату та відмову

Часто християнська віра подається насамперед як шлях до прощення гріхів, і інші теми історії про Ісуса Христа можуть залишатися не розказаними або неоціненими. Деякі усиновлені діти не відчувають сильної провини, або що їм дуже потрібне чиєсь прощення. Навпаки, вони можуть відчувати, що з самого початку з ними вчинено несправедливо і що хтось повинен вибачитися перед ними за важкий старт у житті. Для таких людей слова з хреста: «Отче, прости їм, бо не знають, що роблять» мало резонують.

Проте прощення є важливою, хоч і нелегкою частиною розвитку усиновленої дитини – завданням, яке усиновлювачі можуть допомогти здійснити. У випадку усиновлених дітей це іноді пов’язано з прощенням біологічних батьків за рішення відмовитись від них, наскільки б важким і необхідним не було це. Євангеліє вчить нас прощати, як Бог прощає нас (Мт. 6:14-15). Непрощення, відмова пройти шляхом горювання і відпущення болю та зв’язаного з ним гніву залишає в нашому серці гіркоту, яка може віддалити нас далеко від Бога.

Лікування та закриття емоційних ран, включно з ранами через покинення, потребує сили та благодаті, щоб зустрітись із правдою, якою б болючою вона не була. Хоч це може зайняти багато часу та вимагати певної зрілості, усиновлена дитина не зможе жити повним життям (Ів. 10:10б), доки прощення не відбудеться. Це довгий шлях, який ви, як батьки, маєте пройти разом зі своєю дитиною.

Проте є й інші слова зі Святого Письма, які усиновлені діти зазвичай розуміють. «Боже мій, Боже мій, чому Ти мене покинув?» – ці слова відгукуються в досвіді усиновлених. Коли Ісус вигукнув їх на хресті, Він висловив глибину свого болю й страждань. Усиновлені діти це розуміють. Ісус знає їхній біль. Наш Господь розуміє серце кожної покинутої дитини. Виховувати це серце та сприяти його відновленню і спокуті – велика честь для прийомних батьків.

(Уривок із збірника David and Renee Sanford “Thriving as an Adoptive Family”)

______________________________________
Доктор Рон Нідам викладає уроки пастирської опіки у Кальвінській теологічній семінарії. Він є автором книги Adoptees Come of Age: Living within Two Families і має особливий інтерес до дослідження процесів відмови від дитини та усиновлення.