Як приборкати реакції страху завдяки відчутної безпеки

(уривок з книги К. Первіс. Д. Кросса та Венді Саншайн «The Connected Child”)

Увесь день у школі шестирічна Джейні не має апетиту, але пізніше, коли дія ліків від синдрому дефіциту уваги з гіперактивністю (СДУГ) минає, вона відчуває голод. Якось увечері вона запитала: «Мамо, я зголодніла, можна мені взяти батончик?»

Її мама, яка клопоталася на кухні, готуючи велику вечерю для всієї родини, відповіла: «Ні, люба, через десять хвилин ми будемо їсти курку з овочами, які я готую на вечерю».

Джейні розридалася і закричала: «Я тебе ненавиджу! Ненавиджу! Ти така зла. Ти зла мама! Ти мені ніколи нічого не дозволяєш!» Маленька дівчинка втекла до своєї кімнати, грюкнула дверима і почала голосно плакати.

До жаху налякана, приголомшена й засмучена мама Джейні не могла зрозуміти, що ж спричинило такий сплеск емоцій.

Збентежена поведінка — спалахи люті, бажання втекти й заховатися, гіперактивність або агресія — часто спричинені глибоко вкоріненим первісним страхом дитини. Діти, такі як Джейні, можуть бути фізично в безпеці у своїх нових прийомних родинах, але травми минулого, закарбовані в їхньому мозку, дуже легко нагадують про себе. Голод, жорстоке поводження або відчуття покинутості, які їм довелося пережити місяці чи роки до цього, й досі викликають страх, а він, у свою чергу, призводить до неконтрольованої поведінки. Хронічний страх — як шкільний хуліган, який змушує дітей погано поводитися. Батьки можуть легко сплутати емоційні спалахи, викликані страхом, із навмисною неслухняністю, але це зовсім різні речі.

Глибоко вкорінений страх став причиною сліз Джейні, коли їй не дозволили взяти батончик. Для маленької дівчинки, яка провела цілий рік у притулку, обіцянка поїсти через десять хвилин не була втішною. Вона пам’ятала, як це — щовечора лягати спати голодною після того, як працівники притулку ігнорували її благання про їжу. Попри те, що мама Джейні розуміла, що повноцінна їжа буде скоро, і її доньці не загрожує небезпека бути зголоднілою, травмована примітивна частина мозку Джейні не могла цього усвідомити. Голод зашифрований глибоко в надрах її пам’яті. Коли Джейні не дозволили взяти батончик, вона запанікувала зі страху померти з голоду.

Допомагаючи дитині почуватися в безпеці, ви розвиваєте довіру

Ви можете зробити важливий крок на шляху до усунення спалахів люті й поганої поведінки, а також дати поштовх до навчання та розвитку добрих сімейних стосунків, створивши атмосферу, в якій ваші діти почуватимуться в безпеці. Ця стратегія називається забезпеченням «відчутної безпеки». Ви забезпечуєте відчутну безпеку, створивши відповідні умови довкола і скоригувавши свою поведінку таким чином, щоби діти повністю й цілковито могли почуватися в безпеці у своїй родині та поруч із вами. Поки ваша дитина не відчує себе в безпеці, ви не здобудете довіру, а зцілення й навчання не дадуть жодного поступу.

Як могла би відповісти мама Джейні, щоб забезпечити відчутну безпеку, і водночас не перебити апетит доньки перед сімейною вечерею? Ось так:

«Мамо, я зголодніла, можна мені взяти батончик?»

«Так, люба, ти можеш взяти батончик, і ти зможеш його з’їсти відразу після вечері». (Мама дає батончик доньці в руки). «Ти хочеш покласти його біля своєї тарілки на столі чи в кишеню до закінчення вечері?»

Ця проста дія дозволила б Джейні відчути, що вона не залишиться голодною. Їй усе ще не дозволено їсти до вечері, але в цьому разі вона може взяти їжу й бути впевненою, що вона належить їй. А прийняття рішення — покласти батончик на стіл чи до кишені — допоможе Джейні відчути себе господинею становища й дасть змогу навчитися самоконтролю. Прийняття таких невеликих рішень заспокійливо діє на дитину, яка пережила травму, і допомагає будувати довірливі стосунки.

Щоб підкреслити пронизливу глибину страху голоду, наведемо приклад із дорослого життя одного відомого актора, володаря Оскара, який завжди носив шоколадний батончик у кишені свого піджака, куди б він не йшов і чим би не займався. Якось він вийняв його з кишені й показав ведучому під час телешоу. Надзвичайно бідне дитинство актора наділило його таким страхом голоду, що ні слава, ні успіх не змогли стерти його навіть десятки років потому.

Приборкання реакцій примітивної частини мозку на страх

Якщо дитина налякана, голодна чи втомлена, примітивна частина її мозку вмикається і бере верх. Фізично розташована в таких ділянках мозку, як мигдалеподібне тіло, ця примітивна частина мозку здійснює постійний контроль над первинними потребами, пов’язаними з виживанням, і виконує роль вартового. Коли примітивна частина мозку активна, вищі ділянки мозку, зокрема ті, що відповідають за складніше навчання, мислення й логіку, вимикаються. Допомагаючи дитині відчути себе в безпеці, ми заспокоюємо й деактивуємо примітивну частину її мозку, щоб вона не провокувала дитину на погану поведінку.

Якщо дитина по-справжньому почувається в безпеці, примітивна частина мозку складає свої повноваження й дозволяє довірі розквітнути, а прив’язаності — пустити паростки. Ділянки мозку, відповідальні за складніше навчання, можуть функціонувати. Діти, які почуваються в безпеці, можуть пережити зцілення, знайти спокій і збудувати довіру.

Створення атмосфери відчутної безпеки приборкує примітивну частину мозку й долає страх. Це вкрай важливий перший крок на шляху до зцілення й розвитку вашої дитини.

Гіперпильність як наслідок хронічного страху

Подолавши страх, можна мінімізувати такі види поведінки, яким властиві неспокій і постійний рух — схожі на ті, що спостерігаються при синдромі дефіциту уваги. Ми стикалися з багатьма дітьми, які пережили емоційну травму, але насправді не були гіперактивними — вони були гіперпильними. Це стан виникає тоді, коли діти настільки травмовані жорстокими й непередбачуваними вихователями або ситуаціями з їхнього раннього життя, що їхня примітивна частина мозку застрягає в режимі повної бойової готовності й постійно змушує бути напоготові. Гормони стресу, які виробляються в режимі «бийся або тікай», продовжують циркулювати в їхній крові й тримають дітей у русі, змушуючи їх безупинно метушитися, не даючи сидіти спокійно й зосередитися на одному виді діяльності, тому що вони постійно сканують своє оточення на наявність небезпеки.

Уважно спостерігаючи за дитиною, можна виявити фізичні симптоми гіперпильності — стану хронічної тривожності. У дітей із гіперпильністю зіниці (темна частина ока) завжди розширені, навіть при мінімальному стресі, або коли дитина здається спокійною. В інших дітей може бути зворотний ефект — їхні зіниці виглядають неприродно маленькими. Обидві крайнощі вказують на дисбаланс системи реакції на стрес.

Інші ознаки гіперпильності — це прискорене серцебиття й частий пульс. Якщо ви ніжно торкнетеся серця вашої дитини під час розмови, ви легко зможете це визначити. Серця деяких дітей буквально вистрибують із грудей, навіть якщо здається, що дитина спокійно сидить у вас на руках.

Будуємо довіру

Серед усього іншого, що ви робите зі своїми дітьми, ви маєте нейтралізувати їхні страхи та передати головне послання: вони в безпеці. Нижче кілька порад:

• Постійно виявляйте турботу, щоб ваша дитина зрозуміла: «цей надійний дорослий подбає про мене й захистить мене. Мої потреби мають для нього значення».
• Забезпечте теплі стосунки, щоб ваша дитина зрозуміла: «Мені не треба боятися цього дорослого. Я маю цінність для цієї людини».
• Будьте чуйними, щоб ваша дитина зрозуміла: «цей дорослий розуміє, що я відчуваю. З ним я у безпеці».

Завоюйте довіру дитини

• постійно виявляйте емоційне тепло й любов
• нехай ваші емоційні реакції будуть позитивними, часто хваліть дитину
• уважно й доброзичливо ставтеся до слів і вчинків вашої дитини
• грайтеся з вашою дитиною
• фізично підлаштовуйтесь під неї або копіюйте її голос і поведінку
• з розумінням ставтеся до того, як ваша дитина сприймає звуки, дотики, і до її потреби в особистій дистанції
• поважайте потребу дитини в особистому просторі
• використовуйте прості слова й вирази, зрозумілі дитині
• заздалегідь попереджайте дитину про майбутні зміни

Я обійшла багатьох психологів, неврологів, усіх спеціалістів із раннього дитячого розвитку, і в кожного була своя теорія. У кожного була відповідь або рішення для дитини з симптомом «гіпер», і це могло бути й медикаментозне лікування, і зміна харчування, і програма ерготерапії. Ви проходите через усе це, виснажуєтесь і фінансово, і емоційно, а змін у дитині так і нема.

Мене вражає, як я дійшла до того, що дозволила трирічній дівчинці з групи ризику керувати моїм життям і життям моєї іншої дитини. Я наважилася почати спрощувати життя Сінді. Я думала, що не хочу вимагати надто багато від дитини з обмеженими можливостями, тому я постійно занижувала свої очікування й розширювала межі її невдач. Це, у свою чергу, давало їй більше свободи, і вона ставала дедалі неспокійнішою й неспроможною зосередитися на чомусь.

Мені дуже і дуже пощастило, що доктор Первіс і доктор Кросс втрутилися в цю ситуацію і сказали: «Вона здатна на більше» — і без медикаментів. Виявилося, вона здатна на значно більше, ніж я очікувала.

Зараз я впевнена в собі, і вона, повіривши в мою впевненість, змогла покластися на мене. Ми сидимо й займаємося справами. Ми можемо гратися, і ми грали у гру «Знайди пару». Я була вражена. Вона підібрала пару всім тваринам і розсортувала їх, а потім попарно склала в ковчег. Я ніколи не думала, що вона може сидіти так довго. Я не жартую. Я навіть не думала, що вона знає всіх цих тварин.

...Що я зрозуміла — це те, що її нескінченна непосидючість була нічим іншим, як нескінченною тривожністю.

– Мама трирічної Сінді та шестирічного Девіда, усиновлених при народженні

Зниження рівня стресу покращує поведінку

Кортизол — це гормон, що виробляється в стресових ситуаціях. Рівень кортизолу зазвичай зростає або знижується залежно від часу доби, але якщо протягом тривалого періоду в дитини спостерігається надто високий або надто низький рівень кортизолу, це може призвести до серйозних проблем.

Допомагаючи вашій дитині почуватися в безпеці, роблячи її світ передбачуванішим, і навчаючи навичкам подолання життєвих труднощів, ви можете нормалізувати рівень кортизолу в її організмі та допомогти мозку дитини краще функціонувати. Цей ефект ми зафіксували в понад п’ятдесяти дітей із групи ризику, які відвідували наш денний табір. До участі в таборі ранкові аналізи слини цих дітей свідчили про перевищення норми кортизолу вдвічі, що відповідало їхньому хронічному стресовому стану.

Упродовж першого тижня перебування в таборі їхній ранковий рівень кортизолу залишався високим. Однак уже на другому тижні він знизився вдвічі й досяг рівня, що вважається нормальним для дітей цього віку. Завдяки зниженню стресу, до самого завершення табору рівень кортизолу залишався на низькому, здоровому рівні.

Ці діти не отримували медикаментів; вони були лише активно залучені до безпечної, ігрової та мультисенсорної атмосфери табору, яка відповідала їхнім емоційним і фізичним потребам. Зниження рівня кортизолу було чудовою новиною, бо хронічно високий рівень цього гормону насправді токсичний для клітин мозку.

Аналіз даних наших досліджень показав, що ті учасники табору, чий рівень стресу знизився найбільше (на що вказувало суттєве зниження рівня кортизолу), також досягли найбільшого прогресу у використанні мови. Хоча результати тестів на рецептивний, експресивний і загальний словниковий запас не виявили раптового збільшення кількості зрозумілих слів, однак спостерігалося зростання кількості комунікації. Деякі діти досягли вражаючого прогресу: за один місяць відвідування табору вони надолужили роки втрачених навичок вербального самовираження.

Ми припускаємо, що саме зниження рівня кортизолу стоїть за величезною кількістю позитивних змін, які ми спостерігали у дітей, що відвідували наш табір. Серед цих змін — спонтанний розвиток мовлення, регулярні усмішки й радість, краща поведінка, удосконалені соціальні навички, фізичне зростання та нові прояви прив’язаності.

Методи, які допомагають боротися з хронічним страхом

Щодня використовуйте методи, описані в цьому розділі, щоб допомогти вашій дитині повністю й цілком відчути себе в безпеці.

Попереджайте дітей про майбутню діяльність

Діти з особливими потребами почуваються спокійніше, якщо знають, що буде відбуватися далі. Тому внесіть у їхній світ передбачуваність, повідомляючи про події або описуючи завдання заздалегідь. Підготуйте свою дитину до того, що буде відбуватися, використовуючи фрази на кшталт:

• «Через п’ятнадцять хвилин ми зберемо всі іграшки й підемо купатися».
• «Через десять хвилин ми підемо за покупками».
• «Через п’ять хвилин ми будемо готуватися до сну».

Перед відвідуванням нового місця, наприклад, торговельного центру, розкажіть про нього своїй дитині. По приїзду поясніть, що там є багато різних магазинів, і ви підете до взуттєвого. Повідомляючи про свої плани й описуючи оточення, яке чекає на дитину, ви робите її світ менш страшним.

Важливо: перед тим, як іти на роботу, відлучитися у справах чи коли вам потрібно залишити дитину вдома, завжди пояснюйте їй, куди ви йдете і коли повернетеся. Деталі щодо вашої запланованої відсутності заспокоять дитину та зменшать імовірність небажаної реакції на страх. Навіть не сподівайтеся вислизнути, уникаючи сцен — ця стратегія точно дасть зворотний результат і підірве всі ваші зусилля завоювати довіру. Ваша дитина просто перестане почуватися в безпеці, коли зрозуміє, що ви можете залишити її будь-якої миті без жодного попередження.

Зробіть день дитини передбачуваним

Зранку обговоріть зі своєю дитиною розклад на весь день. А ще краще — створіть таблицю розкладу на день. Ви також можете прикріпити туди малюнки або фотографії, щоб легше пояснювати завдання (це особливо буде корисним для дітей з добре розвиненим конкретним мисленням). Візуальні нагадування сприяють почуттю безпеки дитини, якщо вона в чомусь не впевнена або хвилюється щодо наступної за розкладом події.

Задля зручності й багаторазового використання кожне окреме завдання можна розмістити на картці. Потім ці картки можна прикріплювати в потрібному порядку на таблиці розкладу.

Так само можна зробити картки із записаними подіями і скласти їх у стос, щоб ваша дитина могла брати їх із собою й заглядати туди протягом дня. Це її заспокоїть і нагадуватиме про заплановані справи. Перевага використання карток у тому, що ви можете додати «універсальну картку», щоб тримати під контролем непередбачувані зміни. Наприклад, якщо в розкладі вашої дитини (а отже, і в картках із описом справ на день) є завдання, яке з якихось причин потрібно скасувати, вона може витягнути універсальну картку й отримати інструкції про те, як упоратися зі зміною. Універсальна картка може містити таке:

• Ми можемо спокійно дихати.
• Ми можемо використовувати наші слова.
• Ми можемо обрати інше заняття.
• Ми можемо придумати новий план.

Метод з універсальною карткою особливо корисний для дітей з конкретним мисленням. Також, візуальні матеріали (фотографії, малюнки та картинки) надзвичайно ефективні для дітей із затримкою мовного розвитку та розвитку когнітивних функцій. Щоб ще більше надихнути вашу дитину, дозвольте їй самій фотографувати місця та свою діяльність, або ж вирізати фото з журналів й приклеювати на картки.

Нагадування вашій дитині про те, що відбудеться далі, зменшує її тривожність

Діліться владою з дитиною, пропонуючи зробити вибір

Ми легко можемо надати дитині можливість ухвалювати нескладні рішення без ослаблення батьківського контролю. Це допоможе їй зміцнити самооцінку і почуватися спокійніше. Додаткова користь у тому, що ви надаєте дитині прийнятний рівень контролю й допомагаєте їй навчитися робити вибір і працювати в команді. Ми пропонуємо дитині варіанти на вибір, наприклад:

• «Сьогодні ти хочеш одягти сині шорти чи коричневі?»
• «Ти хочеш спочатку покататися на гойдалці чи перекусити?»
• «Ти хочеш писати олівцем чи ручкою?»
• «Ти хочеш іти, тримаючись за руку, чи просто біля мене?»
• «Ти хочеш подрімати чи просто тихенько відпочити?»
• «Ти зараз хочеш пограти у футбол чи прогулятися?»

Ви можете пропонувати щось обрати, водночас роблячи світ дитини передбачуваним. Наприклад, якщо ви йдете до лікаря, повідомте про це заздалегідь: «Через десять хвилин ми поїдемо до лікаря». По приїзду опишіть місце: «У цьому залі ми чекатимемо медсестру й лікаря». Потім запропонуйте зробити вибір: «Ти хочеш посидіти зі мною чи піти подивитися на рибок в акваріумі, поки ми чекаємо?»

Говоріть простою мовою й повторюйте сказане

Існують вагомі психологічні причини, чому повчання та лекції не працюють із цими дітьми. Через жорстоке поводження або нехтування, яке багатьом із них довелося пережити до того, як їх всиновили, вони мають затримку мовного розвитку й труднощі з обробкою звуків. Тому нескінченний потік слів збиває їх з пантелику.

До того ж, щойно в дитини виникає реакція на страх, її розум переходить у надзвичайний режим, а це унеможливлює складні обговорення. Уявіть собі ефект, якби замість фрази «Пожежа!» ми кричали до когось із розгублених дорослих: «На другому поверсі мого дому є старий газовий прилад, який з необережності залишили ввімкненим, коли мій швагро прикурював сигарету. Газ спалахнув, і зараз у нас ситуація, небезпечна для життя».

Щоб достукатися до вашої дитини, якою на той момент керує примітивна частина мозку, потрібно використовувати прості повідомлення. Тому в цій книзі ми пропонуємо короткі фрази, наприклад: «Зосередься й закінчи своє завдання», «Використовуй свої слова» або «Зупинись і подихай». Ці фрази ви можете часто повторювати, і вони стануть звичними й значущими для вашої дитини. Короткі фрази зменшують слухове перевантаження й покращують розуміння. Щоб ще більше полегшити дитині сприйняття вербальних повідомлень, ви можете підкріплювати їх мімікою, жестами та іншими видами мови тіла.

Для створення відчутної безпеки говоріть повільно й м’яким голосом, використовуйте просту мову та просіть дитину повторити сказане.

Будьте ефективним лідером

Діти почуваються найбільш захищеними поряд із дорослими, які є добрими, але строгими лідерами. Якщо батьки нерішучі й дозволяють дитині «керувати парадом», вона відчуває стрес. Дитина отримує невисловлене повідомлення, що вона сама по собі й може покладатися лише на себе — зрештою, якщо її батьки не можуть впоратися навіть з такою маленькою дитиною, як вона, то вже точно не впораються у критичній ситуації. Батьки мають спокійно показати, що здатні впоратися з будь-чим.

Ось декілька запитань, які допоможуть вам зрозуміти, чи є ви ефективним лідером:

•  Чи виконуєте ви свої обіцянки? Світ вашої дитини буде безпечним і передбачуваним, якщо ви тримаєте слово — байдуже, чи це обіцянка погратися разом або вкласти дитину спати в певний час. Якщо ви не відповідаєте за свої слова — відчуття безпеки зникає, тому що ваша дитина просто не знає, що насправді станеться. У вашого сина чи доньки це викличе відчуття ненадійності й незахищеності. Дуже важливо дотримуватись обіцянок перед дитиною.
•  Чи ви спокійні й терплячі? Якщо ви різкі й нетерплячі, як командир на курсі молодого бійця, ваша дитина не почуватиметься в безпеці. Вам не вдасться знизити страх вашої дитини, якщо будете знущатися, ображати, соромити чи кричати на неї. Забудьте авторитарну нісенітницю типу «пощадиш розги — зіпсуєш дитину» й відмовтеся від імпульсів бути безкомпромісно суворими, вимогливими, холодними чи каральними. Натомість будьте авторитетними — станьте для вашої дитини спокійним, надійним і добрим лідером. Це нормально — іноді поступатися дитині, за умови, що чітко зрозуміло, хто контролює ситуацію.
•  Чи ви впевнені в собі? Бути ефективним лідером для вашої дитини означає давати чіткі вказівки та ставити прості запитання. Те, що ви ставите дитині з групи ризику забагато відкритих запитань, наприклад: «Що б ти хотів зараз зробити?» — може свідчити про недостатню впевненість із вашого боку. Дитина почуватиметься більш захищеною, якщо головним буде дорослий. Подібні загальні запитання нервують дітей, які не можуть дати вичерпну відповідь через затримку мовного розвитку та навичок міркування.

Замість запитання: «Ти хочеш приймати ванну найближчим часом?»
Скажіть: «Через десять хвилин ми підемо купатися».

Замість запитання: «Що б ти хотів сьогодні на обід?»
Надайте дитині простий вибір: «Що б ти хотів з’їсти сьогодні після курячого супу на обід: яблуко чи банан?»

Поради щодо дисциплінарних заходів і як залишатися головним ви знайдете в розділі 6.

Кертіс почав жити з нами, коли йому було півтора року; він мій онук, і ми оформили на нього юридичну опіку. У віці близько трьох місяців його кілька разів намагалася втопити його мати, коли мій син був в армії. Зараз Кертісу вісім, і в нього досі сильний страх смерті. Він говорить про смерть, думає про неї. Він дуже переживає й турбується про багато речей. Коли він почав жити з нами, він не спав, і в нього були нічні жахіття. Він завжди хотів залізти до нас у ліжко. Спати з ним — усе одно що з гелікоптером. Він дуже багато крутився й ворушився.

Він досі захищається й завжди насторожі. Він одержимий контролем — він без нього нікуди. У таборі «Надія возз’єднання» (Hope Connection®) Кертіс почувався в безпеці — це був найбільший успіх. Він знав, що ніхто не буде його ображати або змушувати робити щось, чого він не хоче, ніхто не буде кричати або бити його. Великим досягненням також було те, як він навчився виражати свої потреби й бажання.

Ця програма принесла йому величезну користь. Зараз Кертіс справляється з усім набагато краще, бо він справді може спілкуватися з людьми, а також будувати й підтримувати стосунки. Він бере участь у всьому, у чому тільки може. Його ім’я значиться в списку відмінників, і я дякую за це д-р Первіс. Кілька років тому він не зміг би цього досягти.

— Опікун дитини, яку забрали від матері, залежної від алкоголю й наркотиків

Не допускайте сенсорного перевантаження

Інтенсивні візуальні образи, звуки і тілесні відчуття можуть збити з пантелику і налякати вашу дитину з групи ризику, в якої органи чуття розвинені не повною мірою. Вас може здивувати, які дрібні деталі можуть викликати стресовий стан у вашої дитини: чиїсь парфуми, незнайома текстура одягу або скупчення людей на шкільному подвір’ї.

Ви можете допомогти зменшити сенсорне перевантаження і паніку, яку воно викликає. Перший крок — це зменшення візуальної перевантаженості. Оберіть простий і ненав’язливий декор для вашого дому, особливо для кімнат, де часто перебуває ваша дитина. Уникайте складних візерунків або різких контрастних кольорів. Залиште кілька іграшок, але не оточуйте дитину морем іграшок. Максимально обмежте кількість різнокольорових та гучних ігор або відео.

Також буде корисно використовувати тихий тон голосу і зменшити гучність на електронних пристроях. Говоріть тихо і зменшіть гучність музики або телевізора на кілька одиниць. Не забудьте усунути зайві запахи, зокрема освіжувачі повітря, одеколони, засоби після гоління, ароматизовані свічки та парфумовані дезодоранти, які збивають з пантелику і дратують дітей із проблемами сенсорної інтеграції.

Будьте пильними у таких місцях, як ресторани, центри дитячого дозвілля та парки розваг. Там багато різких звуків, інтенсивної візуальної стимуляції, несподіваних фізичних зіткнень та незнайомих запахів, які можуть викликати перевозбудження вашої дитини. Обмежуйте перебування у таких місцях, доки ваша дитина наздоганяє пропущений розвиток.

Якщо у вашої дитини підвищена чутливість до звуків, буде гарною ідеєю мати при собі м’які беруші — вони зручні в ситуаціях, коли дитина стикається з надто різкими звуками. Щоб ще більше підтримати вашу дитину, дозволяйте їй тримати ці беруші у кишені на всякий випадок. Наявність механізму розв’язання проблеми буде заспокійливою для малюка, але не дозволяйте використовувати беруші постійно протягом усього дня. Надто часте їх використання уповільнюватиме розвиток мовлення і слуху.

Ось приклад сенсорного перевантаження: незабаром після того, як Вінн почав жити у родині після притулку, він почав обдирати шпалери зі стін у ванній кімнаті. Його мама більше хвилювалася за благополуччя свого маленького сина, аніж за домашній декор, тому не розсердилася, а спробувала з’ясувати, що ж викликає таку ексцентричну і деструктивну поведінку. Вона переглянула записи спостережень за поведінкою сина і помітила, що цей маленький хлопчик завжди поводився дивно в оточенні з яскравими і контрастними кольорами та візуальним хаосом. Вона знала, що перші два роки життя Вінн провів у стерильних і аскетичних умовах інтернату. Мама хлопчика зрозуміла, що складні різнокольорові візерунки на шпалерах, ймовірно, нервували і лякали його. Обдирання шпалер було захисною реакцією від непривичних кольорів і яскравого малюнка, які викликали надмірне візуальне подразнення його маленьких очей. Озброєна цією інформацією, мама змогла вжити профілактичних заходів, щоб мінімізувати його візуальне перевантаження і поступово допомогти йому навчитися справлятися з цим краще.

Не заганяйте дитину у кут

Очевидно, що якщо ви прагнете забезпечити відчутну безпеку, ніколи не можна ставити дитину з емоційною травмою у становище, де вона почуватиметься загнаною в кут або відчуватиме фізичну загрозу. Однак ви також повинні розуміти, що іноді навіть добрі наміри можуть здатися травмованій дитині небезпечними. Діти, яких били або яким завдавали болю в минулому, можуть неправильно витлумачити дружній або жартівливий жест як загрозу. Навіть безтурботне скуйовдження волосся дитини з порушенням сенсорної інтеграції може викликати у неї істеричну реакцію.

Деякі жести обов’язково будуть неправильно зрозумілі колишніми жертвами насильства. Наприклад, дорослий, торкаючись обличчя маленької дівчинки двома руками або взявши її за плечі з бажанням проявити добрий лагідний жест, може сильно налякати колишню жертву сексуального насильства, яка пам’ятає, як її тримали без можливості вирватися і втекти. Навіть якщо маленьку дівчинку колись притискали до стіни і насильно домагалися, такий простий жест — що в цьому випадку мав на меті безпеку і ласку — може викликати спалахи спогадів і панічну істерику.

Тому важливо завжди бути уважним і поважати фізичні межі дитини. Якщо у вас є сумніви, торкайтесь дитини лише одною рукою, щоб вона не відчувала себе в пастці. Також дуже обережно ставтеся до несподіваних дотиків.

Біохімічний каскад страху

Важливими функціями тіла і мозку керують речовини, які називаються «нейромедіатори». Вони працюють на клітинному рівні, подібно до набору взаємопов’язаних хімічних перемикачів, і контролюють такі функції, як артеріальний тиск, психічну активність і температуру тіла. Належна кількість і співвідношення нейромедіаторів забезпечують оптимальну роботу організму, але їх дисбаланс закладає основу для поведінкових порушень.

Коли дитина налякана, її нейромедіатори перемикають реакцію на один із двох можливих режимів. Один із них – це надмірна тривожність і перевозбудження, що викликають реакцію «бийся або біжи». Дитина, що відчуває сильний страх у цьому нейрохімічному ланцюжку, із великою ймовірністю демонструватиме зовнішньо провокуючу поведінку: битиметься, рватиметься, кричатиме або втікатиме.

При альтернативній реакції на страх дитина застигне і дисоціює в спробі внутрішньо втекти від небезпечної ситуації. Дитина на цьому нейрохімічному шляху замкне реакцію на страх у собі, ізолюючись від зовнішнього світу, ховаючись і гублячись у собі. Вона схильна ховатися фізично або занурюватися в якусь діяльність з неживими предметами.

Коли страх зростає, в організмі запускається ланцюжок біохімічних процесів, що знижують здатність дитини спокійно поводитися і ясно мислити. Реакція наростає у такому порядку: від спокою до пильності, потім настає тривога, страх, і охоплює жах. Як тільки страх вступає в гру, він стає миттєвим і орієнтованим на виживання, витісняючи всі інші процеси мислення.

У вразливих дітей групи ризику нейромедіаторна система може залишатися у перевозбудженому стані, що з часом робить їх менш стійкими до стресу. Чим більше дитина стурбована, тим частіше вона переживає свої старі травми, що, у свою чергу, вивільняє нейромедіатори, які роблять дитину більш агресивною, ворожою і безрозсудною.

У деяких дітей хронічна загострена реакція на стрес може викликати такий патологічний стан, як больова агнозія — нездатність відчувати біль. Така гіпер-реактивність також заважає навчанню і є однією з причин, чому дитина, яка відвідує дитячий садок, сьогодні знає весь алфавіт, а завтра не може згадати нічого після букви Д.

На щастя, з часом ми можемо скоротити цю біохімічну реактивність, суттєво послаблюючи страх і навчаючи дітей новим навичкам, які допомагають краще справлятися з життєвими труднощами.

Допоможіть дитині навчитися розпізнавати безпечних людей

У дітей, які прожили свої ранні роки не в міцних і надійних сім’ях, є проблеми з розпізнаванням людей, які могли б їм заподіяти шкоду. Через це їхній світ стає ще більш непередбачуваним і лякаючим. Ви можете підвищити відчуття безпеки дитини, навчивши її визначати, де друг, а де ворог.

Один із способів почати розмову про безпеку — поговорити з дитиною про різних тварин і про те, що дала природа кожній із них для захисту. Наприклад, у дикобраза є голки, у кота — кігті і вміння шипіти, а черепаха може сховатися в панцирі. Після цього ви можете допомогти дитині визначити, що допоможе їй бути в безпеці і як розпізнавати, чи безпечна людина. Ми виготовляємо для дітей роздатковий матеріал із такою інформацією:

Є багато способів, щоб дізнатися, чи безпечна людина. Ось кілька із них:

• Безпечні люди будуть добрі до тебе.
• Безпечні люди будуть піклуватися про тебе.
• Безпечні люди будуть слухати тебе.
• Безпечні люди не завдадуть тобі болю.
• Безпечні люди не будуть тебе лякати.
• Безпечні люди не будуть просити тебе тримати секрети від твоїх батьків.
• Безпечні люди не будуть торкатися тебе, лякаючи або завдаючи болю.

Делікатно ставтеся до питання їжі

Для усиновлених і прийомних дітей не є дивним ховати їжу. Депривація, яку вони пережили раніше, запрограмувала примітивну частину їхнього мозку на те, що голод підстерігає їх на кожному кроці. Їжа для цих дітей стає джерелом заспокоєння. Поважайте цей страх і ставтеся до нього з усією обережністю.

Одна маленька дівчинка, з якою ми працювали, через чотири роки після того, як вона покинула дитячий будинок, показала своїй мамі дещо жахливе. Малеча встала з витягнутими вперед руками і почала швидко згинати і розгинати пальці.

«Ти знаєш, що це означає?» — запитала вона маму, простягнувши їй свої маленькі долоньки.

«Ні, люба, що це означає?»

«Це означає: "Будь ласка, працівник інтернату, будь ласка, зупинись і дай мені їжі", — але вони ніколи не зупинялися», — сказала малеча.

Ця історія має допомогти вам проникнутися тією бідою, яку пережили деякі діти перед тим, як потрапити у ваші сім’ї, а також допомогти зрозуміти, чому їжа залишається для них такою болючою темою. Один із способів допомогти вашій дитині бути спокійнішою — це розділити контроль над їжею. Наприклад, ви можете дозволити дитині допомагати вам подавати їжу на стіл для всієї родини. Допомагаючи вам розрізати пиріг, маленький хлопчик може відчути себе більш упевнено і дізнатись, що татові належить більший шматок, бо він дорослий. Іноді діти думають, що їм дістається менша порція, тому що їх менше люблять (а в притулку голодній дитині це з легкістю могло здаватися правдою).

Інший спосіб підвищити відчуття безпеки — зробити їжу легко доступною. Ви можете разом зібрати кошик із корисною їжею, наприклад, з ізюмом або горіхами, запакованими в маленькі герметичні пакетики. Цей кошик дитина зможе поставити у себе в кімнаті. Це буде проявом справжньої турботи про усиновлену дитину, яка прокидається голодною і наляканою. Побачивши їжу, що чекає на неї, вона одразу ж заспокоїться.

Допоможіть дитині навчитися справлятися з проблемами

Іноді ви можете чути дивні прохання від вашої усиновленої дитини, які на перший погляд можуть здаватися викликаними її лінню або маніпуляціями. Але насправді ці прохання зазвичай викликані страхом. Якщо батьки розгадають підтекст страху, вони зможуть проявити співчуття і сердечність, забезпечуючи відчутну безпеку. 

Ось один приклад: гарненька дівчинка, яка провела одинадцять із дванадцяти років свого життя в дитячому будинку, телефонує мамі після позашкільного заходу.

«Мамо, можеш заїхати і забрати мене зі школи?»
«Але, Дженні, там йти всього чотири квартали. Все буде добре».
«Мамо, але я не хочу йти сама».

Замість: «Яка дурниця, Дженні! Чому я повинна їхати за тобою машиною, якщо ти з легкістю можеш приїхати на велосипеді? Багато інших дітей роблять це щодня, і з ними все гаразд».

Скажіть: «Мила, ось як ми вчинемо: я піду з тобою, а ти можеш їхати додому на своєму велосипеді поруч зі мною. Я буду робити це цілий тиждень, місяць, рік, або скільки знадобиться, щоб ти почувалася в безпеці. Я буду супроводжувати тебе, доки ти не скажеш: "Мамо, я готова їздити на велосипеді сама".»

Використання цього другого способу є набагато ефективнішим, оскільки ми забезпечуємо відчутну безпеку і з повагою ставимося до страху дівчинки. Якщо мати знає, що шлях додому не небезпечний, це ще не означає, що Дженні відчуває те саме. І, зрештою, як у неї могло з’явитися це відчуття? Протягом тих років, коли інші школярі щодня спокійно ходили цією дорогою зі школи додому і назад, Дженні жила в умовах незахищеності і постійно піддавалася сексуальному насильству. Для цієї маленької дівчинки небезпека – на кожному кутку. Страх повертатися додому самій виправданий і відповідає її життєвому досвіду.

Супроводжуючи дочку стільки, скільки їй потрібно, мама Дженні допоможе їй зрозуміти, що це безпечне заняття, яке може навіть приносити радість. Також, підтримуючи дочку стільки, скільки буде потрібно, мама здобуде довіру і зміцнить відносини.

Будьте дружелюбними

У багатьох усиновлених і прийомних дітей дорослі асоціюються з болем і розчаруванням. Тому логічно, що вони віддаляються і прагнуть уникати людей. Ми хочемо зробити все можливе, щоб змінити це їхнє уявлення і стати в їхніх очах дружніми і надійними.

Один із способів це зробити – опускатися до рівня росту дитини, присівши на корточки або ставши на коліна, перш ніж почати розмову. Прийнявши таку позу, говоріть не загрозливим, спокійним і м’яким голосом.

Інший спосіб – дарувати і розділяти з дитиною радість і задоволення. Наприклад, коли ви подарували дитині іграшку або запропонували жувальну гумку, замість того, щоб відправити її гратися самій, пограйте з нею разом або просто подивіться, як вона це робить.

Коли дитина сама почне підходити до вас і відкриватися, заохочуйте таку поведінку. Реагуйте на це з любов’ю і інтересом, відповідаючи лагідним голосом і посмішкою. Ніколи не критикуйте.

Відкрийте «рахунок довіри», який буде функціонувати як банківський рахунок. Чим більше ви проявляєте благонадійність і забезпечуєте дитині відчутну безпеку, тим більше коштів у вас на рахунку. Час від часу вам доведеться знімати з цього рахунку, коли будете просити дитину прийняти новий виклик і вирішити нове і складне завдання.

Ніколи не знімайте більше 20 відсотків із рахунку довіри. Позитивний баланс на ньому означає, що ви сприяєте встановленню відчутної безпеки і досягаєте вагомих позитивних змін на біохімічному рівні, або зменшуєте кількість гормонів стресу в організмі вашої дитини, що, у свою чергу, сприяє будуванню прихильності і забезпечує здоровий розвиток.

Знайомте дитину з новим оточенням

Ви можете допомогти зробити світ дитини передбачуваним, показуючи і пояснюючи нову навколишню обстановку. Наприклад, коли ви йдете до когось у гості, попросіть у господарів дозволу провести екскурсію по будинку, щоб ваша дитина знала, де знаходиться туалет, де живе кошеня, де лежать іграшки тощо.

Складно заздалегідь дізнатися, скільки часу може зайняти ознайомлення дитини з новим оточенням. Залежно від складності ситуації і глибини страху вашої дитини, це може зайняти на диво багато часу. Переконайтеся, що у вас достатньо гнучкий графік і ви зможете виділити необхідну кількість часу для цього завдання.

Нижче наведено приклад. Це крайність, але це реальний приклад того, чого слід очікувати. Прийомна мама привела до нас свого сина, п’ятирічного Роббі, на попереднє тестування перед літнім табором.

Тестування проходило в будівлі університету, де обстановка чимось нагадувала інтернатний заклад. У той день, коли Роббі йшов широкими коридорами будівлі повз безперервний потік незнайомих людей, він почув віддалені звуки від сантехніків, які ремонтували труби на верхньому поверсі. Коли Роббі йшов коридором до місця тестування, він почав усе більше панікувати, можливо, побоюючись, що повертається в інтернат. До того моменту, коли він зустрівся з докторкою Керен Первіс, його погляд метушився по кімнаті, а плечі були напружено стиснуті. Дихання Роббі було поверхневим, зіниці — розширеними, а руки міцно стиснуті в кулаки. Він не міг зосередитися і відповідати на запитання тесту.

«Роббі, тобі щось потрібно?» — запитала Керен.

Не в змозі сформулювати відповідь, він похитав головою.

«Роббі, тобі страшно?» — запитала вона вже конкретніше.

«Так», — зізнався він.

Керен відклала тестування і почала знайомити його з новим оточенням.

Спочатку вона показала Роббі ключ від кабінету, в якому вони сиділи, і дозволила потримати його в руках. Вона запропонувала йому допомогти їй замкнути двері на ключ, а потім — відкрити. Потім п’ятирічний хлопчик і його мама спробували замкнутися в кабінеті, коли Керен вийшла за двері. Коли Керен стукала, хлопчик питав: «Хто там?» Коли вона відповідала, хлопчик дивився на маму і питав дозволу відчинити двері. Якщо мама говорила: «Так», він міг відчинити двері. Так утрьох вони програли цю сцену кілька разів, щоб дати хлопчику відчути певний контроль над ситуацією і передбачуваність того, що його оточує.

Оскільки хлопчик усе ще був наляканий, вони вжили наступних заходів: Керен взяла Роббі за одну руку, а мама — за іншу, і разом вони пройшлися всією будівлею, зазираючи в кабінети та класні кімнати. Коли вони зайшли в ліфт, Роббі дозволили натиснути на кнопку, щоб піднятися нагору.

На третьому поверсі вони побачили робітника, який стукав молотком по трубах. Це пояснювало деякі лякаючі звуки, які він чув. На підлозі були розкидані зайві болти і гайки. Керен запитала в робітника, чи можна хлопчику взяти одну з цих непотрібних деталей, і коли він дозволив, Роббі підняв одну і поклав до кишені. Хлопчик сприйняв її як скарб, і ця деталь стала відчутним символом того, що він дослідив це нове місце.

Подякувавши робітникові, двоє дорослих і маленький хлопчик повернулися до ліфту, де Роббі дозволили натиснути кнопку, яка вела їх назад на поверх, де проходило тестування. Повернувшись у кабінет, де проходило тестування, вони замкнули двері, і з дозволу матері Роббі замкнув їх на ключ. Керен кілька хвилин робила з хлопчиком дихальні вправи, щоб допомогти йому освоїтись. Потім вони приступили до тестування, і Роббі був просто молодцем.

Цей приклад взаємодії підкреслює, наскільки важливо для дитини почуватися в безпеці. Незважаючи на те, що і мама хлопчика, і Керен знали, що йому нічого не загрожує в будівлі університету, сам хлопчик не міг цього усвідомити, поки не оглянув це місце і не освоївся. Поки він не почувався в безпеці, його здатність ясно мислити й справлятися з більш складними завданнями була порушена і скута страхом.

Так само, як і тварини, люди уважно вивчають навколишнє середовище, щоб зрозуміти, чи в безпеці вони. Це базовий механізм виживання. Допомагаючи зорієнтуватися в новому оточенні, ми даємо дитині, що пережила травму, можливість відкласти вбік цілком обґрунтовані побоювання щодо власної безпеки. Тільки після цього ми можемо розраховувати на цілковиту увагу дитини.

Не драматизуйте

Описуючи найгірший варіант розвитку ситуації, ви ще більше налякаєте і без того налякану дитину; натомість повідомляйте їй лише ту інформацію, яка буде достатньою для прийняття нею більш розумних рішень.

Розгляньмо способи, як донести свою думку до дитини, чия необачна поведінка вас непокоїть. Наприклад:

Замість: «Якщо ти вибіжеш на вулицю, тебе зіб’є вантажівка, і ти помреш, і я більше ніколи тебе не побачу».
Скажіть: «На вулиці небезпечно, бо там можуть їздити машини та вантажівки. І мамі буде дуже сумно, якщо з тобою щось трапиться».

Замість: «Якщо ти вийдеш з дому після настання темряви, на тебе може напасти бабай. Він буде переслідувати тебе і зробить тобі дуже боляче».
Скажіть: «Гуляти в темряві самому — небезпечно. Іноді погані люди кривдять маленьких діток, які гуляють самі в темряві. Мамі буде дуже боляче, якщо тобі зроблять боляче. Буде безпечніше, якщо ми підемо разом».

Дітям потрібно знати про наслідки, але не для того, щоб більше боятися, а для того, щоб підвищити рівень своєї обізнаності.

Поважайте їхні емоції

Усиновлені й прийомні діти, окрім звичних почуттів, які виникають у повсякденному житті, часто переповнені глибоким смутком через пережиті втрати. Одна дівчинка може сумувати за подругою, з якою більше не бачиться, інша — відчувати гнів через те, що її покинули біологічні батьки, а хлопчику може бути страшно, бо той великий пес нагадує йому іншого, який колись його вкусив. Завдання батьків — створити для дітей атмосферу, в якій вони могли б вільно виражати свої почуття, не боячись осуду чи глузування. Відчувати емоції — це нормально, навіть якщо це важкі почуття, як-от скорбота від втрати, відчай чи гнів.

Не використовуйте фраз, які можуть викликати в дитини сором, наприклад: «Великі хлопчики не плачуть», або запитань, які принижують, як-от: «Ну і чого ти тут розплакався?». Такі методи знецінюють дитину і руйнують повагу до неї. Їх використання змушує дітей почуватися незахищеними.

Навіть якщо емоції дитини здаються дріб’язковими чи смішними, турботливий батько/мати виявляє повагу й не засуджує. Адже у світі дитини загубити іграшкову вантажівку — так само сумно, як у вашому — потрапити в дрібну дорожню пригоду. Батьки мають за допомогою мови тіла, слів і дій показати своїм дітям, що мати почуття — це нормально.

Однак приймати почуття — не означає автоматично погоджуватися з неналежними проявами цих емоцій, наприклад, спалахами люті. Тому ми говоримо дитині: «Сердитися через те, що Джонні забрав у тебе бейсбольний м’яч — це нормально, але бити його — це вже не нормально». Потім ми пояснюємо, як краще відреагувати: «Ти можеш сказати йому: „Джонні, я розсердився, що ти взяв мій бейсбольний м’яч. Будь ласка, поверни його“». Завжди поважайте й визнавайте почуття, а потім, якщо потрібно, показуйте дітям прийнятніші способи їх вираження.

Один зі способів, як батьки можуть реагувати (або навчити братів і сестер реагувати один на одного) чесно й збалансовано — це користуватися формулою: «Коли ти [вставте дію], я відчуваю [вставте емоцію], і мені хотілося б [вставте, що потрібно для вирішення ситуації]».

Майте на увазі: якщо ви самі соромитеся виражати емоції, вам буде непросто дозволити своїй дитині вільно виражати її почуття. Можливо, ви інстинктивно пригнічуватимете емоції дитини, щоб обмежити власний дискомфорт. Деякі батьки заохочують вираження радості, але пригнічують такі емоції, як смуток і гнів. Постарайтеся розпізнати й подолати цю тенденцію, адже у безпечному самовираженні прихована велика цілюща сила.

Поважайте їхнє життя

У всиновлених і прийомних дітей — унікальний життєвий шлях. Ніхто не знає особисту історію дитини краще, ніж вона сама — зрештою, саме вона її прожила. Батьки мають поважати й приймати історію дитини.

Іноді виникає спокуса переписати історію всиновленої дитини. Батько або мати можуть хотіти намалювати красиву картинку всиновлення, прикрасивши минуле, кажучи щось на зразок: «Твоя матуся так сильно тебе любила, і вона весь час плакала через те, що мусить тебе залишити, але вона знала, що не зможе дати тобі всього найкращого». Також іноді виникає спокуса негативно говорити про біологічних батьків, щоб нова сім’я виглядала кращою в порівнянні, наприклад: «Твоя мама була шістнадцятирічною наркоманкою, і ти був небажаною дитиною». Не дозволяйте бажанню переповісти історію дитини, керуючись власними оцінками чи інтерпретаціями минулого, взяти гору.

Завдання турботливого батька/матері — просто подати нейтральну інформацію так, щоб дитина змогла самостійно розібратися зі своїм минулим. Щодо останнього прикладу, краще сказати сину чи доньці щось на зразок: «Я не дуже багато знаю про твою маму. Знаю, що вона була дуже молода, можливо, вживала наркотики й, можливо, жила на вулиці; але я не знаю, що вона відчувала, коли була вагітна тобою. А як ти думаєш, що вона тоді відчувала?». Такий підхід відкриває вікно, через яке ваша дитина може почати дивитися на історію свого життя й ділитися нею. Приймайте й поважайте те, що дитина вам розповідає, і ті емоції, які вона при цьому переживає. Дозвольте дитині бути господарем власного життя.

Відчуття безпеки з’являється з часом

Попри шрами, залишені депривацією та вкоріненим страхом, діти з групи ризику можуть знаходити розраду й відчувати себе захищеними у своїх нових родинах. Будьте терплячими й робіть усе, що у ваших силах, аби дати дітям зрозуміти, що вони у безпеці й що їх тут раді бачити.

Потрібен час, аби подолати глибоко вкорінені реакції на страх, але рано чи пізно, у міру зцілення й дорослішання вашої дитини, ситуації, які колись здавалися страшними й загрозливими, перестануть такими бути. З часом вам уже не доведеться бути настільки пильними щодо оточення вашої дитини.

Процес зцілення не терпить поспіху, але ви можете допомогти своїй дитині досягти значних результатів, якщо забезпечите їй відчутну безпеку.

Контактна інформація:
adoptua@ukr.net
+380 44 529 3474